ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення" (УТР)

Подорожник слова

  Володимир ЗЕМЛЯНИЙ

ПЕТРИКІВСЬКА ВИШНЯ (Дніпропетровськ, "Січ", 1991, наклад 2045)

РАЙ-ДЕРЕВО



У Петриківці вишня зацвіла,
Мов мати білу хустку пов’язала.
І променя надломлена стріла
Між буйних віт веселкою заграла.

Взяла на руки неба полотно,
Поклала зверху обрію хлібину.
Запечене в ній істини зерно
Зі втомою доріг наполовину.

Ти до старої вишні пригорнись,

Вона нам мати прісно і вовіки -
Ще немовлятком білий світ колись,
Мов янголя вигойдувався на вітах...

* * *

Ростуть дівчата, наче трави...
Б-І Антонич

У весни незлічені прикмети,
Мов коштовних каменів оправи.
І дівчата, стверджують поети,
Ростом підіймаються, як трави.

Чебрецем лягають у покоси,
Із води виходять осокою...
Але літо - спершу, потім - осінь
Прийдуть неодмінно за весною.

На своє чекаючи весілля,
В молоці купаючись і руті,
Виростуть вони чарівним зіллям,
Із якого вибродить отрута.

СВАТАННЯ


До обіду
Туман вилежується на городі.
Копицю - під голову,
А ноги аж на грушу закине.
Правда, гарбузи боки муляють.
Давно в селі немає дівчат,
А то б сватам їх повикочував.
Хіба баба Параска береже для женихів?
Туман вдягає солом’яного бриля
І йде до діда Трохима.
Дід тютюн смалить -
Туман підкахикує -
Та все про бабу Параску нашіптує...
У діда Трохима туманіють очі,
І під вечір,
У чистій сорочці
Дід заходить на Парасчине подвір’я.
- Туман тебе забирай, -
Свариться баба Параска, -
Прийшов свататися, а п’яний в туман.
Із гарбузом під пахвою
Дід виходить за ворота.

... На ніч
Туман влягається на городі.
Копицю - під голову,
А ноги - на грушу.
Всеодно гарбузи боки муляють.
Хоч би ніч перележати,
А тоді знову до діда Трохима...
... осінь...

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...

Тарас Шевченко

Який бо вік ми деремось по кручі,
Повзем яке століття по межі.
Провалля й смерть були нам неминучі
І неминучі точені ножі.

Усе життя ми виснемо на грані,
І вічно нам тривожні сняться сни.
Ми чесно рвали пута мотузяні,
А нам кували підло кайдани’.

ВИСІЛКИ


Життя легке на переміни.
Тут висілок недавно гомонів.
Тепер на карті сівозміни
Одне з віддалених полів.

Як хліб пекли і розливали вина,
Стояли дні колодязним ключем.
Колиски спів і тугу домовини
Узяв собі у спадок чорнозем.

І стоміцні не витримають стіни
Облоги часу - в безвість упадуть.
Життя людське - коротка сівозміна,
Яку нащадки наші перейдуть.


ПОДОРОЖНИК СЛОВА (Київ, "Українські пропілеї", 2003, наклад 2000)



ГОЛОС


Коли у мене відберуть голос,
Мої руки напишуть слово.
Коли віднімуться руки,
З вами говоритимуть очі.
Коли очі перестануть бачити,
Говоритиму з вами серцем.
А коли зупиниться серце,
Скажуть за мене вiршi...

ПОРОГИ



“Б’ють пороги. Мiсяць сходить...”
Т.Г.Шевченко

Під товщею вод запліснявілих вщерть
Лежить предковічна руїна.
Там б’ють не пороги. Там схована твердь -
Наморене серце Вкраїни.

Гей, Діду-пороже, а де твій онук?
Кодацький поріг i Вовниги?*
Німують пороги. Лиш хвилями рук
Гортають історії книгу.

...Бувало, ударить вода об граніт,
Розкотяться луни степами.
А в небі висять, затуляючи світ,
Веселок розписані брами.

I кидав ординець у полі ясир.
I злякано коні іржали.
I скроні планети - земні полюси
Свій пульс по Вкраїні звіряли...

Те серце сьогодні в полоні води,
Не б'ється ритмічно - несила.
Хрестами стоять повсихалi дуби,
Де нашої слави могила.

Утома віків надрива голоси.
По горло набилося мулу.
Нічних пароплавів тривожні баси
Їх будять притлумленим гулом.

I вдарять пороги! I ще раз! I ще!
Відлуняться криком чаїним.
I гордо Дніпро берегами тече,
Крізь серце живе України.

* Всiх порогiв у ньому при запорiзьких козаках налiчувалося дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець або ж Дiд-порiг, Вовнигiвський або Внук-порiг, Будилiвський, Лiшнiй i Вiльний.
Д.I.Яворницький,
“Iсторiя запорiзьких козакiв”.

КРЕМЕНЕЦЬ


Валерію Ясиновському

Гора до неба. Під ногами вулиця
Поміж будинки від гори втіка.
Щокою вітер до каміння тулиться,
Долонями минувшину торка.

Уламки замку, ніби шкаралупа.
Життя з-під неї рвалося колись.
Тепер травою проростає скупо
Крізь камінь, що югою вкривсь.

Тут королі поважно, ніби попасом,
Ходили, теревенячи про щось.
Про них усіх написано в літописах.
Когось любили. Зрадили когось.

Життям глевким давилися помалу.
У ліжках вмерти довго не могли.
А небо теж тоді отак звисало.
Вітри у замку тишу стерегли.

Отак і рветься королівська лінія…
Дивись, від куль на каменях печать.
Хтось тут недавно кимось був розстріляний.
А хто і ким? Літописи мовчать…

* * *

Похилився під вітром паркан,
Аж присів від утоми причілок.
На порозі, як гриб, дідуган,
Ніби вріс у трухлявий одвірок.

Горобці та нелякані миші -
Все нажите багатство старого.
- Як живеться? - злякає хтось тишу.
- Га? Живеться? Та дякувать Богу...

Носять пенсію. Хліб є i сіль.
Облягає солодка дрімота
Вже йому i вода, мов кисіль,
Для беззубого рота.

Ситий він від простої води,
Бо наївся й напився до краю
В тридцять третім - борщу з лободи,
В сорок сьомім - кропивного чаю.

Діти батьку кричать з німоти.
I дружина у снах дорікає.
Рад би він на той світ відійти,
Але біль, мов коріння, тримає.

БОРГИ


Боржник своїм батькам
І борг той невимірний.
А перед дітьми сам в боргах
За радість власного батьківства.
Заборгував дружині за терпіння,
За дружбу – друзям,
А криниці – за погамовану у спеку спрагу.
За пісню мові рідній я боржник,
А подорожнику – за те, що гоїв рани
І ми з ним стали кровними братами.

Простіть усі, кому я завинив,
Бо цих боргів не вмію віддавати.
Бо ці борги – не камінь на душі,
А крила, що з колін мене підводять…

ОЙОЙОЙЧИНЕ ГНIЗДО


На вигоні телячім
Червоненька пташка в зеленім коконі
Гніздечко звила -
Листочок до листочка
Колючками позшивала
I висиджує яєчко кореня.
Хто захоче в руки її взяти,
Той iм'я згадає:
- Ой – ойо-йой!
Восени ойойойка відлетить насіниною
Зимувати в землю,
Покинувши будяк засохлого гнізда.

КАВ’ЯРНЯ “РОКСОЛАНА”


На різнокольорових стрілах світла
Приречено тріпотить метелик музики.
По залу на струнах ніг
Грає чорнявеньке дівча.
Iз-пiд її вій випурхують блискітки
I тонуть в моєму келишку.

- Роксолано?!
Звідки ти тут взялася?

Хай не глипають спідлоба
Дженджуристі молодики.
Учора я викосив город пшениці,
А сьогодні ще тримаюся на ногах.
Хто знає з якого кінця
Братися за косу
Виходь сюди!

- Роксолано!
Чашечку подвійної кави
I українську з перцем!

- Что вы хотите?

Тремтять струни ніг на гітарі тіла.
Каблуки ставлять акорди оклику.
Шкода,
Мій скрипковий ключ налаштований на інший лад...

КОЛИСЬ І СЬОГОДНІ


Раніше -
Стрілялись на дуелях,
Підставляючи смерті серця.

Пізніше -
Тікали від дружин,
Відтинаючи партквитком пуповину майбутнього.

Сьогодні -
Можна лише необачно захворіти
На любов…

КИЇВСЬКА ТОПОНІМІЯ


На княжих горах первоцвіти
І зелень сонцем неспалима.
На рівень з птицями піднявшись,
Згори побачиш Україну.
А, може, більше, якщо глянеш
Ти зором серця незрадливим.

Гора Батиєва похмура.
Тут навіть вдень від сонця тіні
Лягають зморшками на землю.
Не рви руками небо дарма –
Тебе вітри зметуть в провалля,
Що Кучмин Яр в народі зветься…

* * *

Пам'ятi Надії Бiлокiнь -
художниці з Петриківки.


Згорбилась хата, немов печериця,
Груша стулила з гілок парасолю.
Поруч - будинки під черепицею.
Життя в них - пісна квасоля.

А в печериці - стінна галерея,
У сто кольорів розмальований комин.
Навіть граки у строгих лівреях
На груші зняли здивований гомін.

Баба фарбу в калини позичить,
Пензля змайструє. І до роботи.*
До ранку без світла мугиче -
Кольори добирає на дотик.

Тиждень ходила було у сільраду.
Думала, може, допроситься помочі.
Так голова бабі щиро позаздрив:
- Помирать буде легше поночі.

Баба почувши таку дивовижу,
Теж відпустила словечко-голку.
Не зна молоде, що в Парижі
За валюту купують її мальовки.

Дома не мала стара де присісти.
Душу гнітив сільрадівський спомин.
Старечих думок замісила тісто,
А тоді взяла й увімкнула... комин!

Як засвітились калина й жоржини!
Боляче бабі на сяйво дивиться.
Легко злетіла під стелю зі скрині
Серцем мальована сива жар-птиця.

* Пензлі у Петриківці виготовляють з котячої шерсті.

У ГЕТСИМАНСЬКОМУ САДУ


Навколишнє здавалось півреальним.
Минуле поверталося назад.
Про щось мовчав деревами повчально
До подорожніх Гетсиманський сад.

Ми на Оливну пiдiймались ревно.
Кедрон зустрів нас хлипами води.
Отак Учитель з учнями, напевне,
Востаннє йшов дорогою сюди.

Згустилась ніч. Ми сіли край дороги.
В Єрусалимі торжище гуло.
...Він на колінах тут молився Богу,
Лягла калина кров'ю на чоло.

Він так благав, щоб чаша ця минула
І Батьків ангел сина оберіг.
...Ми на узбіччі сидячи, поснули,
Загойдані утомою доріг.

Від нас до Нього - кроків сім неповних.
Нас хилить сон. Ми поруч, а проте,
Ми в темряві, де суєтне й гріховне,
А він, де вічне, світле i святе.

Він по молитві склав смиренно руки.
Міцний у вiрi про свій хресний час.
I твердо став. I сам пішов на муки.
Пішов за нас. Дорогою повз нас.

- Чому спите когось торкнувся Словом. -
Моліться від гріха i від спокус.
I руки звів, мов покривав покровом.
Приснилося чи й, справді, був Ісус?

А ми сиділи грішні і убогі.
Єрусалима гаснули вогні...
І хтось сказав: "Рушаймо у дорогу,
Чекають дома клопоти земні"...

В’ЇЗД ДО ЄРУСАЛИМА


В Єрусалим посходились прочани
З поживою, із дітьми на руках.
Товклись у храмі у святкове вбрані,
Про щось перемовлялись по кутках.

А чутка вітром розгойдала натовп.
Хтось із пророків, може, сам Ілля
Іде до них, до грішників, на свято.
Аж дивляться, осідлане осля

I Чоловік, що сотворяє чуда,
На тім ослі правує до воріт.
I сила духу їм розперла груди
Аж доокiл перевернувся світ.

Йому одежу кидають під ноги,
Штовхаються, бо кожному - хутчіш.
А Він мовчить. I знає, що дороги
Відміряної ближчає рубіж.

Він добре зна: скороминуча шана.
Уже готовий присуд без вини...
Кричать Йому із натовпу: “Осанна!”
А Він в тих криках чує: “Розіпни...”

ДОРОГОЮ НА ГОЛГОФУ


Як ніс хреста, від втоми заточився.
А натовп улюлюкав, горло дер.
«Він храм за три дні поновить хвалився,
А сам іти не здатен дотепер».

Хіба ж хто знав – не хрест несла Людина.
Гріхи земні за тисячі років.
Щоб їх піднять і виважить на спину,
То, знаєте, - ще треба силачів.

Він ті гріхи спалив у свому лоні,
Земний, як подивитись, Чоловік.
… Поправив хрест. Зіперся на долоню.
І камінь, наче вощаний, потік.

* * *

Я - Виноградина, ви - галуззя!
Євангеліє від Івана, гл.15

Я - паросток. Тонесенька галузка.
На винограднім стовбурі гільце.
Зелені пальці, як вужi-мотузки,
До сонця тягнуть молоде тільце.

Ляга на листя промінь, мов корона.
Росу й повітря тілом ніжним п’ю.
Пульсую серцем. Набухаю гроном,
Немов гніздо звиваю солов’ю.

I Корiнь-Батько, до землi припавши,
В могутній силі, наче той Антей,
Густе галуззя, стовбуром з'єднавши,
Тримає нас на плечах, як дітей.

Минеться літо у спекотнім гоні.
Прожитих днів зімкнеться висота.
Не сік дозріє у червонім гроні,
А кров жива розп”ятого Христа.

МОЛИТВА


Прийшли з трави
І підемо в траву.
Я цей закон, як істину, приймаю.
Колосся жита,
А чи квітка з гаю,
Чи подорожник, мальва чи спориш
Мені ніколи
Очей і серця не кололи болем.
Я, Боже, про одне Тебе благаю,
Молюся, Боже, про єдине лиш,
Щоб не зійшов я перекотиполем…

* * *

Як в молоці росисті трави.
Сміється шибками село.
I, наче хвіст розкішний пави,
Проміння віялом лягло.

Квітує сад. Ще ранньо й вогко.
По стовбурах сльозиться глей.
А соловейко тьохка. Тьохка!
Бентежно тьохка соловей!

Від того співу серце чахне,
А потім знову “бух” та “бух”.
Не тільки медом травень пахне -
У ньому ще й дурману дух.

* * *

«Ви знаєте, як липа шелестить...»
П.Тичина

Дівують вишні, парубкують клени,
Зірки у небі - вранішня роса.
I над землею вогнище зелене
Суцвіттям диму пада в небеса.

Чумацьким Шляхом тягнеться над світом.
Великий Віз по ньому торохтить.
Стоїть душа, розчулена, між квіту
I слухає, як липа шелестить.

ПОЕТИ I БОГ


Першим поетом був Бог.
У нього було Слово.
Він придумав небо i землю,
Виділив із тьми світло,
I посадив дерево.
Відтоді поети у віршах
Синтезують добро,
На центрифугах уяви
Виколупують світло,
Вигадують життя
I саджають дерева.
Гадають, може, вродить яка істина?
I правда, на деревах зав'язуються яблучка!

Бог сердиться в бороду:
- Кляті епігони,
З райської яблуні зробили прищепу
I шукають у вині істину.

Ранком поети вкотре допитують один одного:
- Якщо істина у вині,
То чому вона так штрикає в печінку?

- Ех, - зітхає Бог, - хіба поети?
Навигадували віршів,
А не знають,
Що в кожного під ребром Єва...

ПОЗА ЗБІРКАМИ



* * *

Спочатку був Чорнобиль.
Він опромінив нас болем,
Радіацією зневіри
І гіркотою степового полину.
Тоді повели нас поводирі
В землю обітовану,
Де райські кущі,
Хліб сам падає з неба на голову,
А береги течуть молоком і медом.
… Тільки річка та зветься не Дніпро.

Коли ж ми дотямили,
Що прив'язані до Чорнобиля міцніше,
Аніж закайданені раби
На турецьких галерах,
То вийшли на майдан,
Бо один промінь надії
Сильніший за радіаційний спалах,

Бо в райських кущах

Запросто померти від спраги за Дніпром.

ЛІТО В ТРОЛЕЙБУСІ



Спотикаючись на світлофорах,

Котилася бляшанка містом.

Риби то запливали, то випливали з неї,
Хапаючи ротом повітря.

Зрідка в бляшанку втискувалися поважні соми
І крутобокі лящі.
Але найчастіше – сріблясті карасики,
Обважнілі коропчуки і колючі окунці.
Бувало, в'юн змією прослизав
І часом щука ганяла переляканих пічкурів.
Коли бляшанка набивалася під вінця –
Щука залягала на дно.

Риба, просолена потом,
Приперчена словом,
Трамбувалася на вибоїнах –
Зябра до зябер, хвіст до хвоста.

Тепер я не дивуюся, коли відкриваю “Кильку”,
А на мене дивляться вирячені очі…

* * *

Городський онук кіз пасе на вигоні.

Баба дзвонить йому по мобільнику:

Чи не голодний?

Кози не розбіглися? У шкоду не пішли?

Онук під вербою рогатку майструє,

Кози в сусідському городі буряки полять.

Онук мріє: ото щоб кожній козі

По мобільнику під вухо.

Він би дома сидів за комп’ютером

І командував ними, як морським боєм:

- Рогата, вертайся на Б4.

А яка не послухає, то підірветься

На замінованому буряками полі:

- Ж2 – потонула!


- Щоб ті рогаті чорти поздихали!

- Щоб вони буряками подавилися!

- Щоб у вас роги повідпадали і копита відсохли!


Сусідка так зарепетувала,

Що до гОрода долетіло без мобільного…

БОГОРОДИЦЯ І БОГ



Немов бичі, пекли лайливі гуки,
Солоним болем тьмарилось в очах.
Ще до хреста Йому в’язали руки,
А їй вже в серце забивали цвях.

Здавило горло – слова не сказати.
І їй мовчить живе каміння спин.
Бо щоб не бачить, як вмирає мати,
Дивився натовп, як вмирає Син.

А Він до них схилився головою.
Скривила смерть закровлені вуста.
Ісус, на хрест вознесений юрбою,
Побачив матір, зняту із хреста.